Олена Зеленська - у Міжнародний день сім'ї: "Сім'я перемагає все. Адже сім'я - це надія".
Скільки нас, українців? Зараз назву цифру, яку мало хто знає. Якщо рахувати в сім’ях, то нас – 15 мільйонів родин. 15 мільйонів чиїхось затишних маленьких всесвітів, малих батьківщин, сімейних альбомів, особливих дат. 15 мільйонів унікальних, неповторних історій любові й життя.
Сьогодні – Міжнародний день сім’ї. Звісно, хотілося б відзначати його не так. Адже сім’я не для війни, а для миру. Не для смертельного ризику, а для щастя й життя.
Нападницька російська війна завдає удару не просто по країні, а конкретно по мільйонах чиїхось маленьких всесвітів, щодня руйнуючи, ранячи, роз’єднуючи.
Історія кожної нашої сім’ї зараз – це історія болю, тривог, надії. Історіями наших родин пишеться трагічна й героїчна історія країни.
Це сім’ї, які пережили жорстоку окупацію. Як родина Лесі, багатодітної мами з Бучі, яка без світла й води виживала з чотиримісячними немовлятами та своєю матусею, котра має інвалідність.
Або сім’я Марії Вдовиченко з Маріуполя, мама якої пережила клінічну смерть під обстрілами у підвалі, а тато її реанімував! А потім сам майже втратив зір після побиття російськими окупантами, коли вивозив доньок і дружину в безпечне місце.
Чи 18-річний В’ячеслав з Верхньоторецького на Донеччині, який залишився найстаршим у сім’ї та доглядає двох братиків і двох сестер після того, як на його очах від обстрілу загинула мама.
Кажуть, коли гине людина – гине світ. Коли гине сім’я – з нею гине цілий всесвіт. Так втратив свій всесвіт – дружину й тримісячну донечку, усіх жінок родини, одесит Юрій Глодан.
Або інший тато – Володимир Ободзінський з Малинської громади. Його дружину, сина й доньку та онуків-двійнят у рідному домі вбила ракета. Це нестерпний біль – однакові прізвища на свіжих меморіалах.
Наші родини – це надзв’язок, коли разом і в горі, і в радості, і на війні. Як Ігор і Денис Уніговські, батько та син, які удвох пішли воювати з окупантом, причому тато з тих чоловіків, які спеціально для цього повернулися з-за кордону.
Як подружжя Кирсанових, лікарів із Маріуполя. Оксана та Кирило під обстрілами щодня рятували життя містян і жили на роботі, доки від лікарні майже нічого не залишилося.
Або волонтерське подружжя Уляни та Віталія Пчолкіних. Попри те, що обоє пережили важку окупацію в Бучі та пересуваються на кріслах колісних, вони допомагають сотням співвітчизників!
Родина – тендітна й надміцна конструкція водночас. Вона подолає все й на все піде заради порятунку найдорожчих.
Так, 23-річна Анастасія Павлова дісталася Маріуполя й самотужки вивезла звідти батьків та навіть сусідів, яких зустріли по дорозі.
Увесь світ плакав над історією 84-річного Валентина Миколайовича із Запоріжжя. На старенькому авто він урятував з окупованого села сина, невістку, трьох онуків. А після довжелезної дороги ще й заколисував шестимісячну внучку у волонтерському центрі.
Родина – це розуміння з півслова. З одного погляду. Це єдність душ. Скільки їх нині розділено: хтось воює, хтось рятує. Між кимось – фронти й навіть країни. Але найболючіше – коли рідні душі роз’єднують силоміць. Як це трапилося із чотирирічною Алісою, евакуйованою зі сховищ на «Азовсталі». Її маму Вікторію – медика – забрали з автобуса росіяни. Вона не пройшла їхньої перевірки. Всі наші думки з цією родиною. Ми зробимо все, щоб вона знову була разом.
Та навіть у цей час в Україні створюються нові сім’ї! Понад 20 тисяч шлюбів укладено за час війни! Це весільні фото на тлі руйнувань та в стінах лікарень. Як-от у молодої пари – Оксани та Віктора з Луганщини. Вони побралися після того, як Оксана втратила ноги, наступивши на міну.
Сім’я перемагає все. Адже сім’я – це надія. А надія – це більше, ніж рідня по крові. Зараз уся країна стала однією родиною. Ті, хто прихищають, рятують і захищають, – усі ми сім’я.
Отже, сьогодні наш день. Іще один день, на який ми ближчі до перемоги миру – для наших власних сімей.
