A A A K K K
для людей з вадами зору
Золочівська районна державна адміністрація
Львівської області

Знакові постаті

Маркіян Семенович Шашкевич

 Народився 6 листопада 1811 р. у селі Підлісся тодішнього Золочівського повіту, що на Львівщині, у сім'ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався у Золочівській німецькій школі, а також у Львівській та Бережанській гімназіях.

З 1829 року Шашкевич навчався у Львівській духовній семінарії та водночас був слухачем філософського відділу університету. 21 лютого 1831 р. за порушення семінарського режиму й "вільнодумство" Маркіяна Шашкевича було виключено з семінарії.

У 1833 р. після смерті батька Маркіян Шашкевич знову поступає у Львівську семінарію і після її закінчення у 1838 р. стає священиком у селах Львівщини - Гумниська, Нестаничі, Новосілки. Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем заснував "Руську Трійцю" та згуртував національно свідому молодь (Г. Ількевича, І. Білинського, Ф. Мінчакевича, М. Козловського, А. Величковського та ін.) на боротьбу за національно-культурне відродження на західних землях, зокрема за відродження народної мови в письменстві й церковних проповідях. Як результат їх діяльності була поява фольклорних збірок "Син Руси" (1833 р.) і "Зоря" (1834 р.) та альманаху "Русалка Дністровая" (1837 р.), що вплинула на національне відродження й розвиток української літератури в Галичині.

Перший вірш Шашкевича "Голос галичан" з'явився в друку 1835 р. Його поетична спадщина відносно невелика, але високо оцінена І. Франком та ін. Крім кількох інтимно-ліричних поезій ("До милої", "Туга за минулим", "Думка") Шашкевич писав переважно вірші патріотичного характеру ("Руська мова", "Дайте руки", "Слово до чтителей руського язика", "Побратим", "Лиха доля"...), також на історичні теми: "Хмельницького обступлення Львова", "О Наливайку", "Болеслав Кривоустий". 1836 р. Шашкевич опублікував брошуру "Азбука і Abecadlo", спрямовану проти спроб заведення в українській мові латинської абетки. Шашкевич переклав частину "Слова о полку Ігоревім" та Святого Письма (Євангеліє від Матея і Йоана) на народну мову (1842 р.). Посмертно Я. Головацький видав його "Читанку" для малих дітей (1850 р.), яка з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.

Матеріальні нестатки, постійне цькування властей вкрай погіршили здоров'я Шашкевича, бо зі студентських років він хворів на сухоти. 1842 р. поет перебрався до Новосілок Новомилятинського району й остаточно занедужав. Смерть молодшого сина спричинила в нього тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу. Втративши зір і слух, паралізований він ще кілька місяців страждав. 7 червня 1843 р. Маркіян Шашкевич помер. 1891 р. тлінні останки Маркіяна Шашкевича перенесено до Львова. 1911 р., у століття народження письменника, відбулося величаве свято з поставленням йому на Білій Горі хреста-пам'ятника. 

 

Яків Федорович Головацький

17 жовтня 1814 року народився Яків Головацький – етнограф, поет, історик, громадсько-політичний діяч, один із засновників «Руської трійці». Це було літературне угруповання, що розпочало на західноукраїнських землях національно-культурне відродження. 

Літературну та наукову діяльність розпочинає із середини 1830-х років. Як етнограф досліджує Галичину, Буковину та Закарпаття. Результатом стали наукові праці, зокрема: «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь». Та найбільший його здобуток − 4-томна збірка «Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Без неї досі годі обійтися українському фольклористові чи етнографові. Зусиллями Якова Головацького 1837-го побачив світ альманах «Русалка Дністрова». Його особливість полягала в тому, що це було перше видання українською мовою на західноукраїнських землях. На сторінках «Русалки Дністрової» Яків Головацький опублікував і свого першого вірша − «Два віночки».
1843-го Головацьки    й оприлюднив статтю «Язик руський і його відміни», де вперше висунув тезу про окремішність української мови та її відмінність від інших слов’янських мов. Розвинув цю думку в доповіді «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях», яку виголосив на засіданні Галицько-Руської Матиці 1848-го. А наступного року опублікував «Грамматику руского языка». У ній розвиток української мови пов’язав із долею її народу-носія: «Малоруський народ найбільший по великоруським у Слов’янщині, в пай цілої слов’янщини – прекрасний край кожний, плодовиту землю подільську, українську, море Чорне і гори Карпатські заселяє, − язик красний, середину слов’янщини із всіма слов’янськими племенами сусідує».

Яків Головацький у 1848 – 1867 роках викладає «руську мову та словесність» − українську мову й літературу – у Львівському університеті. І починає стрімко скочуватися до москвофільства. «Вже в 1849 році при переході російських військ через Галичину новий професор стратив віру в самостійність руської народності і в потребу та рацію існування тої народності, значить стратив віру і в предмет, котрий мав викладати, − пише Іван Франко. − От тим-то й не диво, що викладав він як за напасть, без життя і запалу, після російських підручників, викладав тільки елементи старослов’янської граматики та староруську літературу дотатарської доби і, звісно, нікого не вмів загріти до своїх викладів. Слухаючі позівали, сам професор, очевидно, робив панщину і щохвилі поглядав на годинник. Не диво, що за цих 20 літ свого професорства Головацький нікого нічому не навчив, що ми не знаємо між галицько-руськими діячами ані одного, котрий би сказав про себе: «Я – ученик Головацького».

1867 року Яків Головацький взагалі перебирається до Російської імперії. Осів у Вільні – нинішній Вільнюс. Там до смерті – 13 травня 1888 року – був головою Археографічної комісії та директором Публічної бібліотеки.

 

Євген Омелянович Петрушевич

3 червня 1863 р. у містечку Буськ на Львівщині у родині греко-католицького священика Омеляна Петрушевича, знаного громадського діяча, віце-маршалка Камінко-Струмилівського повіту, історика, організатора українського шкільництва, народився син Євген – майбутній президент  Української Національної Ради ЗУНР, один з ініціаторів проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР.

Змалку Євген тягнувся до книжок та науки. Навчався в Академічній гімназії у Львові та на правничому факультеті Львівського університету, здобув ступінь доктора права. Уже в студентські роки бере активну участь у громадському житті, очолює товариство студентів-українців «Академічне братство». По завершенні навчання працює адвокатом, бере активну участь у діяльності Товариства «Просвіта», бореться проти москвофільства, стає одним із чільних діячів Української національно-демократичної партії.

На виборах 1907 року  Петрушевича обирають одним із українських послів до Державної Ради (парламенту Австро-Угорської імперії). У Відні стає одним із лідерів Української парламентської репрезентації, його виступи із парламентської трибуни в обороні галицьких українців мають широкий резонанс і гарячу підтримку. Паралельно його обирають послом до Галицького крайового сойму.

Із початком Першої світової війни Петрушевич входить до Головної української ради (згодом вона трансформувалася у Загальну українську раду) – широкої міжпартійної організації, яка ставила за мету боротьбу за самостійну українську державу на теренах підросійської України та широку національно-територіальну автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. З початком розпаду імперії Габсбургів стає одним з ініціаторів скликання у Львові української Конституанти (постала 18 – 19 жовтня 1918 р.) – представницького зібрання українських послів, репрезентантів політичних та громадських організацій, яка ствердила право підавстрійських українців на створення незалежної держави та обрала її законодавчий орган – Українську Національну Раду, президентом якої став Євген Петрушевич.

В лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті, а в другій половині жовтня – на переговорах із представниками австрійського уряду у Відні. У Галичину повернувся після захоплення поляками Львова і 3 січня у Станіславові (Івано-Франківськ) відкрив першу сесію УНРади, де було схвалено закон про злуку із УНР. Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки УНР та ЗУНР входить до складу Директорії.

З червня 1919 року Петрушевич поєднує обов’язки президента і голови уряду, отримавши спеціальні права Диктатора (найвищого військово-політичного очільника під час війни) ЗУНР. У липні 1919 року разом із УГА та урядовими структурами ЗУНР переходить Збруч і переїжджає до Кам’янця-Подільського – тимчасової столиці УНР. Там проявляється різниця поглядів Петлюди і Петрушевича: другий категорично не сприймав ідеї союзу з Польшею, натомість схилявся до угоди з російськими білогвардійцями, яких підтримувала Антанта. Після союзу армії УГА з Денікіним та загрози захоплення Кам'янця-Подільського виїхав до Відня.

В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після рішення в березні 1823 року Ради послів країн Антанти про приналежність Східної Галичини до Польщі розпустив урядові структури ЗУНР і переїхав до Берліну, фактично припинивши активну громадсько-політичну діяльність.

  У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ГПУ-НКВД в 1930-х роках.

Євген Петрушевич жив бідно, матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський. До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Засудив  Німеччину за напад на Польщу.

Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав Кость Левицький у спогадах.

Помер у Берліні 29 серпня 1940 року. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

 

Тимотей (Тимофій) Гнатович Бордуляк

Тимотей (Тимофій) Гнатович Бордуляк (літературні псевдоніми: Т. Бондаришин, Т. Ветлина та ін.) – український письменник, священик УГКЦ, просвітянський та громадський діяч – народився 2 лютого 1863 року в селі Бордуляки Бродського повіту (Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія) у селянській родині Гната та Єви Бордуляків.

Початкову освіту здобув у народній школі в селі Станіславчик, де вчився 6 років. Згодом навчався в єдиній на той час в Галичині Львівській українській гімназії (серед його вчителів був Григорій Цеглинський, Даміян Гладилович), яку закінчив1884. За спогадами о. Тимотея, навчався у Львівській духовній семінарії (за іншими даними, закінчив богословський факультет Львівського університету).

У 1888 Тимотей Бордуляк закінчив університет, одружився з Антоніною Косович із відомого священичого роду, висвятився на священика, дістав право вчителювати у школі та у липні поїхав на парафію в село Утіховичі Перемишлянського повіту. До парафії входили три села, три церкви й школа. Незважаючи на великий обсяг душпастирської праці, переклав та надрукував в газеті «Діло» 1890 повість Івана Тургенєва «Годинник» («Часы»). У березні 1890 о. Тимотей переїхав працювати на парафію в Голгочі, що на Підгаєччині, а оселився з родиною у сусідньому селі Заставці.

Висвячений на священика, був також вчителем у селах Західної України: Утіховичах Перемишлянського повіту, Заставцях — Підгаєцького, Городищі (нині Зборівського району, Тернопільської області), Великий Ходачків (у 1905-1936 роках) (нині Козівського району, Тернопільської області).

Брав активну участі в діяльності «Просвіти», громадському житті. Організував початкові школи з українською мовою навчання в селах Носівці та Городище. Мав великий авторитет серед простого народу та священства. Був обраний Ординаторським шкільним комісаром, містодеканом Козлівського деканату, радником Митрополичої Консисторії. Під час Голодомору 1932-1933 років у Радянській Україні разом з Іванною Блажкевич організував збір збіжжя на допомогу голодуючим.

Тимотей (Тимофій) Бордуляк помер 16 жовтня 1936 року в селі Великий Ходачків на Тернопільщині.

Літературну діяльність розпочав у 1887, коли віддав декілька своїх творів із зошита «Саrminа» професорові Григорію Цеглинському, редакторові журналу «Зоря». Професор надрукував у часописі лише вірш «Русалка», решту відкинув. Також перекладав українською мовою твори Гейне, Тургенєва, Достоєвського тощо. Згодом виступив з власними новелами та оповіданнями.

1899 року у Львові вийшла збірка оповідань письменника «Ближні». Іван Франко переклав польською мовою «Дай, Боже, здоровля корові» і опублікував у журналі «Tydzień». У 1903 твори письменника друкувалися в часописах «Діло» (Львів), «Подільське слово» (Тернопіль), «Календар Просвіти», «Літературно-науковий вісник», «Товариш» (Чернівці).

1903 у Києві видано книжку «Оповідання з галицького життя», в якій передруковано більшість творів першої збірки. Після того письменник опублікував у періодичних виданнях ще сім творів («Жура», «Передновок», «Прохор Чиж» та ін.).

Збірки оповідань Т. Бордуляка виходили друком частіше на Сході України — Києві, Полтаві, Харкові, Черкасах. 1953 року у Львові було видано збірку «Вибрані оповідання». 1958 у видавництві «Художественная литература» вийшла збірка «Тимофей Бордуляк. Рассказы».

Творчість Тимотея Бордуляка сповнена гуманізму, любові та пошани до людей, у ній правдиво показано важкі умови життя сільської бідноти та високі моральні якості простих людей («Дай, боже, здоровля корові», «Мати», «Дід Макар»), еміграцію галицьких селян до Америки та поневіряння їх за океаном («Ось куди ми підемо, небого!», «Бузьки», «Іван Бразілієць»). Трагічні події Першої світової війни знайшли відображення в новелах «Татари» та «Батюшка Спирідіон».

Письменник підтримував постійні контакти з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, Дем’яном Гладиловичем, Іваном Белеєм, Михайлом Коцюбинським, Григорієм Величком, Володимиром Лукичем, Василем Стефаником, Андрієм Чайковським, Богданом Лепким, Василем Щуратом, Іванною Блажкевич, Володимиром Радзикевичем, Осипом Назаруком та ін.

 

Кирило Йосифович Трильовський

Кирило Трильовський народився 6 травня 1864 року в с. Богутині Золочівського повіту в сім'ї священика. Згодом родина переїхала на Покуття. Ходив до школи в Золочеві і Бродах, а до гімназії - в Золочеві і Коломиї. Потім навчався на правничому факультеті в Чернівцях, згодом у Львівському і Віденському університетах. Докторат здав у Кракові, а адвокатський екзамен - у Львові.

В 1901 році відкрив свою канцелярію у Коломиї, потім - у Яблунові. Ще в Коломийській гімназії утворив спеціальну бібліотеку і проводив пропагандистську роботу з розповсюдження творів Т. Шевченка, Куліша та ін.

Перший раз виступав на зборах у Кийданч в 1884 році. З того часу постійно займався народними справами, засновував по селах читальні, кооперативи, вів передвиборну агітацію. В цих роках він вперше побував у Гвіздці, Кулачківцях, коли їхав до о. Тита Войнаровського в Балинці.

В 1884 р. засновує разом з І. Кийваном та І. Сандуляком першу читальню "Просвіти" в с. Карлів Снятинського повіту, а в 1904 р. - першу кооперативу "Народна спілка" в с. Спас. В Яблунові заснував товариство кредитове, філію "Сільського господаря" та спілку для збуту худоби у Гвіздці, яку очолив Трачук Стефан.

Як діяч радикальної партії К. Трильовський постійно виступав з рефератами, доповідями в усіх селах Коломийського та Снятинського повітів (Гвіздець, Кути, Яблунів, Яворів), в окремих селах на Буковині і в околицях Станіслава. Саме завдяки агітації Трильовського, послом до Львівського сейму в 1889 році від Снятинщини був обраний священик із Стецеви Кирило Гоморак - майбутній тесть В. Стефаника, та священик з Балинець Т. Войнаровський.

В 1896 році в Снятині заснував бібліотечне товариство "Наука". В 1896-1897 р.р. у Коломиї видавав часопис для робочого народу "Громада". Писав різні статті на суспільно-політичні теми до журналів і газет "Батьківщина", "Громадський голос", "Народ", "Хлібороб", "Зоря", календаря "Запорожець".

Всього за життя Трильовський, як публіцист і журналіст, під своїм прізвищем і псевдонімами (Клим Обух, Гайдамака, Кирило Приятель, Радикал, Січовий Батько, Снятинчук та ін. опублікував до 1800 статей у різних часописах, та видав до 80 популярних книжок і брошур, серед яких і такі, як "Про велику французьку революцію" (Коломия, 1913 р.), "Боротьба італійців за свободу та соборність" (Коломия, 1928 р.) та ін. Писав поезію. Видав збірку "Вперед" (1888 р.).

Трильовський, як великий прихильник ідей М. Драгоманова та М. Павлика, від радикальної партії був двічі обраний послом (1907 р. і 1911 р.) Державної Ради Віденського парламенту. 1913 р. був обраний від Коломийської округи до Львівського сейму. Часто виступав. Вніс понад 300 інтерпретацій в парламент, тому користувався великим авторитетом серед населення.

Як адвокат К. Трильовський часто виступає в ролі оборонця в різних судових процесах. В 1911 р. він був одним з оборонців в процесі проти 101 студента, що домагалися відкриття українського університету у Львові.

Але найбільше проявив себе К. Трильовський як засновник і організатор спортивно-пожежних товариств під назвою "Січ". Згодом ці товариства набули великої популярності і відіграли велику роль в національній активізації українського селянства в Галичині та на Буковині. Першу таку "Січ" Трильовський почав організовувати в с. Устя, але статут так і не був затверджений Галицьким намісником. Тоді він уклав статут на відкритті "Січі" у с. Завалля, Снятинського повіту. Установчі збори цієї "Січі" відбулися 5 травня 1900 р.

Члени "Січі" не тільки займалися спортом та готували себе до боротьби з вогнем, а й повинні були вести освітньо-культурну діяльність. В статуті "Січі" Трильовський писав, що "Січі" повинні боротися з неграмотністю, передплачувати часописи, купувати книжки для "Січової бібліотеки", давати театральні вистави, створювати свій хор і оркестр. "Січ" мала проводити боротьбу з пияцтвом, картярством, повинна засновувати крамниці, каси, молочарні і т.д.

Під впливом творів Т.Г. Шевченка, Костомарова, Юліана Бачинського Кирило Трильовський прийшов до переконання, що українці мусять боротися за визволення своєї Батьківщини, але для цього треба "військово зорганізуватися". Зважаючи на австрійсько-польську цензуру, Трильовський не мав змоги в статуті чітко зазначити справжню визвольну мету "Січі", яка полягала в підготовці до боротьби з австрійсько-польськими окупантами за волю України.

Завальська "Січ" та її похід до Снятина зворушили весь повіт і дали поштовх до заснування подібних товариств в інших селах Коломийського, Снятинського, Косівського, Городенківського, Товмацького повітів, а пізніше інших повітів Галичини та Буковини. Велично організовував К. Трильовський січові свята в Снятині, Коломиї, Станіславові, Львові.

Для координації січового руху був створений 9 квітня 1908 р. Головний Комітет Січовий у Станіславі. Його головою став К. Трильовський, заступником селян, діяч радикальної партії Іван Сандуляк з Карлова, секретарем - Іван Чупрій з Печеніжина, скарбником - адвокат Микола Лагадинський з Делятина.

1912 року комітет було перейменовано у Львові на Український Січовий Союз, який координував роботу всіх "Січей" Галичини. А їх до 1914 р. налічувалось вже 916. у зв'язку з загостренням австро-російських взаємин К. Трильовський 1912 р. прийшов до висновку, що на базі "Січей" треба організовувати товариства військового характеру.

18 березня 1913 р. відбулися збори, на яких було створено військову організацію Українських Січових Стрільців. Перші стрілецькі військові організації було закладено в Косові, Яблунові, Шешорах, Заліщиках. До початку війни 1914 р. їх було 96.

З вибухом першої світової війни К. Трильовський став начальником Бойової Управи, яка на базі колишніх "Січей" формувала добровольчі формації під назвою Українських Січових Стрільців. Молоді 16-18 річні хлопці, виховані на ідеях Драгоманова та Франка, вступали до УСС, ставлячи собі за мету з допомогою Австрії розбити "тюрму народів" (царську Росію) і визволити Наддніпрянську Україну з-під багатовікового царського гніту.

Коли УСС під керівництвом сотника Д. Вітовського повалили в Львові  01.11.1918 р. австрійську владу і проголосили створення Західно-Української Народної Республіки, Трильовський увійшов до складу Національної Ради ЗУНР.

Після захоплення краю буржуазною Польщею Трильовський з УГА переходить за Збруч і у Вінниці засновує Січовий Комітет.

У 1920 в. він переїжджає на Закарпаття, де засновує кілька "Січей", а потім до Відня, де був членом Кодифікаційної комісії в уряді ЗУНР. В 1927 р. повертається з еміграції, поселяється в Коломиї, а працює адвокатом у Гвіздці. Польський уряд не захотів надати йому місце праці в Коломиї, і довелось їхати у Гвіздець. А у селищі на той час проживало більше 2500 євреїв, до 1000 поляків та 615 українців. Тому з перших днів праці у Гвіздці за Трильовським велось постійне стеження з боку жандармів, інших установ. У Гвіздці зберігся будинок, де була канцелярія адвоката (вул. Франка 36), та де він винаймав помешкання для проживання (вул. Грушевського 10, та вул. Трильовського 4). Незважаючи на те, що хвороба та уже немолодий вік не дозволяли йому брати активну участь у громадському житті краю, а еліта польського та єврейського населення мала шовіністичні настрої, Трильовський продовжував вести пропаганду творів Т. Шевченка, І. Франка, історії українського козацтва, українських звичаїв, обрядів. Тим більше, що він опирався на сильні "січові" осередки сіл Балинці, Кулачківців, Винограду, Остапківців та ін.

Все те, що він заклав в організацію січей в Галичині, Буковині перед першою світовою війною та в організації Українських січових стрільців, не пропало, не забулось. Він продовжував писати статті, твори, які друкувались в часописах "Свобода", "Народне слово" (США), Коломийських, Львівських, Чернівецьких виданнях.

До нього на зустрічі приїздили письменники, громадські діячі Іванна Блажкевич з Тернопільщини, В. Стефаник з Русова, Петро Козланюк з Перерова, часто бував Ярослав Барнич (композитор) з Балинець, Юрій Шкрумеляк з Ланчина, Бандурак з Городенки, Чорнобривець (Боднарчук) з Чернятина, Войнаровський з Балинець (стрийко його був о. Тит Войнаровський). Він був душею організації хору у Гвіздці, який часто виступав у народному домі. Кожну річницю Т. Шевченка старались відзначити на високому рівні. Старі люди сіл Кулачківці, Балинці, Винограда, Остапківців, Старого Гвіздця згадують адвоката Трильовського, який захищав їх інтереси в суді. За це його дуже не любила польська влада, яка і домоглася звільнення Кирила Трильовського з посади, і він на старості літ повертається на постійне проживання в м. Коломию. У Гвіздці ще живуть люди, які добре пам'ятають Кирила Трильовського. Це голова Ради Союзу Українок Терлецька Марія Михайлівна, 1914 р. народження (очолювала Раду в 1934-1935 р.р.), учасниця хору Яцик Ганна Семенівна, 1913 р. народження.

Більшовицька окупація Західної України під гаслом "возз'єднання" була для нього важким ударом. Трильовського та його однодумців тягають до НКВД на допити, лише чудом він врятувався від арешту та депортації на Сибір. Помер Кирило Трильовський 19 жовтня 1941 р. Похований в Коломиї.

 

Василь Григорович Щурат

24 серпня 1871 року у селі Вислобоки на Львівщині народився Василь Григорович Щурат — український педагог, літературознавець, поет і перекладач, якому до 1914 р. належав найкращий віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою.

Василь Щурат походив із вчительської родини. Батько-українець помер, коли синові було два роки, Василь виховувався в польсько-моравській родині. Тільки з 8 років у народній школі почав вивчати українську («руську») мову.

У 1881 р. переїхав у Львів, учився у школі-семінарії; але після четвертого класу був виключений за свідоме українство. Тільки у 20 років удалося закінчити школу.

18-річним Щурат познайомився з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, захопився читанням української літератури. Вищу освіту здобував у Віденському (де познайомився з Михайлом Драгомановим), Львівському та Чернівецькому університетах. Захистив дисертацію зі слов’янських мов.

Літературні захоплення Василя Щурата були розмаїтими – від перекладів стародавніх літературних творів (Щурат першим здійснив повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою) до аналізу тогочасної літератури.  Він часто виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза», «Світ» і тижневика «Неділя».

Сам того не бажаючи, Василь Щурат спричинився до одного з найбільших літературних скандалів ХІХ століття. У 1896 році у своїй статті «Др. Іван Франко», аналізуючи поезії збірки «З вершин і низин», він назвав цикл «Зів'яле листя» «об'явом декадентизму в українсько-руській літературі», таким чином підкреслюючи, що й українській літературі не чужі європейські тенденції. Натомість Іван Франко дуже болюче відреагував на це порівняння рядками віршу «Який же я, до біса, декадент».

Упродовж 36 років доктор наук Василь Щурат викладав у школах і гімназіях. Був обраний дійсним членом НТШ, з 1915 по 1923 рр очолював його; був першим ректором Львівського таємного університету (1921–1923), викладачем української мови та літератури.

У 1921 р. Василь Щурат відмовився присягнути на вірність польській державі, тому опинився у в’язниці, був позбавлений права викладання.

У червні 1929 р. разом з Михайлом Возняком та Філалетом Колессою був обраний дійсним членом ВУАН за спеціальністю «мова та література», але у зв’язку з процесом СВУ і дальшими репресіями в Україні зрікся звання академіка.

Останні роки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету.

Помер 27 квітня 1948 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. 

 

Йосип Якович Застирець

15 серпня 1873 р. на хуторі Романці у присілку с. Конюшків на Бродівщині народився Йосип Якович Застирець. Батько походив з литовсько-руської родини Партицьких. Дід — Василь Застирець — закінчив богословські студії, але не висвятився, проживав на своєму хуторі Романці, мав млин, пасіку, 115 морґів лісу.

7-літнім Йосиф був свідком збройного нападу двірської служби дідича-сусіда, які отримали від пана наказ захопити або знищити млин.

Освіту Йосиф здобував у народній школі у Львові, потім – німецькомовна Бродівська гімназія, Львівська генеральна греко-католицька духовна семінарія; вивчав богослов’я (1893—1895), історію та німецьку мову (1895—1897) на філософському відділі Львівського університету.
2 лютого 1898 у Львові Йосиф Застирець узяв шлюб із Омеляною з Глібовицьких, дочкою пароха Накваші о. Олександра Глібовицького. Знайшлися їм діти: дочка Ірина, син Роман.
Був викладачем Бережанської, а згодом Тернопільської гімназій. Підготував друге видання «Русалки Дністрової», надруковане 1910 р. у Тернополі. Це було перше видання збірки, здійснене на території Україні. Друге видання «Русалки Дністрової» з дарчим автографом Й. Застирця з датою 10 березня 1910 р. зберігається сьогодні у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН УРСР.

На початку першої світової у Бродах Застирця заарештувала російська окупаційна влада та ув’язнила у Бродах.

У 1915 р. у Відні Йосип Застирець захистив докторську дисертацію (праця «Beiträge zur Geschichte des Krimkriegs») з філософії. Гімназійний професор, доктор філософії, керівник учительського закладу Йосип Застирець 26 листопада 1915 р. висунув кандидатуру «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» Івана Франка на здобуття нобелівської премії з літератури, акцентуючи увагу на політичних заслугах І. Франка. Але лист Й. Застирця прийшов із запізненням. Наступного, 1916 року, кандидатура видатного українця теж не розглядалася, бо 28 травня Франко пішов з життя. Згідно зі «Статутом установ Нобеля» померлий кандидат вибуває зі списку претендентів. У історії Нобелівських премій були випадки, коли нагороду присуджували посмертно, але на І. Франка це не поширилось.

Після повернення до Львова у листопаді 1917 поновив викладання у Львівській академічній гімназії, де працював до виходу на пенсію в листопаді 1929. Заснував і видавав (спільно з Антіном Лотоцьким) щоденну газету «Нова рада» (Львів, 1919–1920). Був головою читальні товариства «Просвіта» та гуртка — «Рідна школа» у Львові (нині терени Стрийського району міста).

Останні роки життя мав інсульт, був паралізований. Помер 69-річний Йосиф Застирець 15 січня 1943 у м. Львові, похований на Личаківському цвинтарі. На похоронах у катедрі святого Юра Йосиф Сліпий виголосив проповідь.

 

 

Мирон Омелянович Тарнавський

29 серпня 1869 р. в селі Барилів на Львівщині, у сім’ї греко-католицького священика Омеляна Тарнавського народився син Мирон – в майбутньому командант Легіону УСС, перший генерал-четар та Начальний  головнокомандувач УГА.

Навчався у сільській народній школі, після чого вступив до німецькомовної гімназії в Бродах. Був призваний на однорічну військову службу до австрійської армії, згодом успішно склав іспити до старшинської школи у Львові, отримав звання поручика. Наступним кроком стало навчання в офіцерській школі у Відні та звання лейтенанта австро-угорської армії. Службу проходив у 18-му батальйоні крайової оборони в Перемишлі та інших гарнізонах Галичини.

З початком Першої світової війни воював на австро-угорському фронті під містами Красне, Буськ, Городок, Львів, брав участь у довготривалих боях на річці Золота Липа. Був нагороджений  австрійськими і німецькими медалями.

На фронті зблизився зі старшинами Українських січових стрільців. У січні 1916 року став командантом Вишколу УСС, а з вересня до грудня 1917 — Легіону УСС. Сучасники відзначали неабиякий військовий талант і відвагу командира у боях за Маківку, Болехів, Калуш, Галич, Семаківці, Завалів, Росоховатець, Дерахів, Настасів.

За часів Скоропадського намагався організувати загони УСС в Києві та Східній Галичині, куди його відправили за на поляганням німецького командування. За цю діяльність був арештований поляками, перебував деякий час у таборі полонених в Домб’є, звідки в 1919 році втік, щоб воювати в рядах УГА.

Очолював бойову групу «Схід», був одним із творців Чортківської офензиви, за що отримав звання генерала-четаря та посаду головнокомандувача УГА. Але для українців тоді були драматичні часи. Після того, як 30 серпня 1919 року об’єднане українське військо здобуло Київ, довелося відступати. В УГА почалася епідемія тифу, відчувалася гостра нестача ліків, зброї та продовольства.

Щоб врятувати армію, прийняв рішення піти на перемир’я з Добровольчою армією генерала Денікіна. 6 листопада 1919 року на залізничній станції Зятківці на Вінниччині було укладено договір, за яким УГА в повному складі з тиловими частинами переходила в розпорядження Антона Денікіна, натомість бійці отримували довгоочікуваний перепочинок, а хворі і поранені – лікування. Водночас УГА зберігала нейтралітет і право не брати участь у боях проти Армії УНР.

Попри це дії Тарнавського були визнані самоуправством, генерала звільнили з посади головнокомандувача та віддали під трибунал. Але військовий суд виправдав Тарнавського і ще двох обвинувачених. З приходом польської армії в 1920 році пів року провів у польському таборі для полонених у Тухолі.

Після звільнення повернувся до Галичини і жив у селі Черниці поблизу Бродів, підтримував дружні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким, активно співпрацював з Науковим товариством «Просвіта» ім. Шевченка.

Помер 29 червня 1938 року. Похорон був організований за сприяння фірми Романа Шухевича «Фама». Провести в останню дорогу із собору святого Юра вийшло близько 20 тисяч осіб. Похований у Львові на Янівському цвинтарі.

 

Іван Іванович Труш

Український художник, художній критик і громадський діяч народився 17 січня 1869 р. в с. Висоцьке Бродівського повіту на Львівщині в селянській родині. У 1891—1897 pp. навчався у Краківській академії красних мистецтв, вдосконалював майстерність у Відні та Мюнхені. Подорожував по Криму, побував у Карпатах, в Італії, Єгипті, Палестині. Працював у жанрі пейзажу та портрета. Його творча спадщина становить близько 6 тис. полотен: ліричні пейзажі («Копиці», «Самітня сосна», «В обіймах сніга», «Квіти») жанрові картини з життя гуцулів («Трембіта» (початок XX ст.); «Гуцулка з дитиною», (1912); «Йордан на Гуцульщині», «Пралі» (обидві 1933) та ін.).

Художник часто відвідував Київ, що втілилося в серії пейзажів: «Дніпро під Києвом» (1910), «Володимирська гірка», «Софійський собор» (1904) та ін. Дружні стосунки пов'язували його з І. Франком, М. Павликом, В. Стефаником, О. Кобилянською, П. Саксаганським та іншими діячами української культури. Створив галерею портретів багатьох із них (І. Франка, В. Стефаника (обидва 1897), Лесі Українки, М. Лисенка (обидва 1900) та ін. Очолював реалістичний і демократичний напрями західноукраїнського живопису. І. Труш був ініціатором створення перших мистецьких товариств у Галичині: Товариства для розвою руської штуки у Львові (1898), Товариства прихильників української літератури, науки і штуки (1905), журналів «Будучність» (1899). Разом з С. Людкевичем видав перший український мистецький журнал «Артистичний вісник» (1905). Активно співпрацював із львівською «Просвітою», писав портрети її активних діячів (О. та І. Огоновських, Є. Олесницького та ін.).

У 1901 p. І. Труш недовго викладав у Київській рисувальній школі М. Мурашка. 1905 р. з його ініціативи у Львові було відкрито І Всеукраїнську художню виставку. Був першим головою Львівського обласного відділення Спілки художників УРСР. Твори митця зберігаються в Державному музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Львівському музеї українського мистецтва та ін.

Помер 22 березня 1941 р. у Львові.

 

Роман Миколайович Кравчук 

6 жовтня 1910 р. у місті Кам’янка-Стумилова (нині – Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Роман Кравчук (псевдоніми – Петро, Степовий, Максим, Семен та інші), член Проводу ОУН, заступник головного командира УПА, Лицар Золотого Хреста заслуги УПА 1 класу.                                                

Навчався у Львівському політехнічному інституті. Брав участь в діяльності Пласту, належав до студентських та національно-громадських організацій, зокрема, до нелегальної групи «Українська націоналістична молодь». З 1930-го Кравчук, разом із Василем Куком розбудовував підпільну мережу ОУН на території Золочівщини. 

За націоналістичну діяльність польська влада у 1934 році заарештувала Кравчука та засудила на 5 років ув’язнення. У 1937 році його достроково звільнили за амністією, але вже 1938-го повторно заарештували. Польський суд засудив його до 8 років позбавлення волі. Строк він відбував в тюрмах Золочева, Сандомира та Тернополя. Там Роман продовжував гуртувати навколо себе українців-політичних в’язнів, проводив з ними виховну роботу, організовував страйки проти тюремних порядків і керівництва. 

У 1940 році  Кравчук став членом Центрального проводу ОУН(б), а згодом – заступником керівника Львівської крайової екзекутиви. Він був одним з тих, хто організовував антинімецьку діяльність ОУН, за що у вересні 1941 р. був заарештований гестапо і відправлений до концентраційного табору в м. Кракові. Після звільнення у червні 1942 р. його обирали членом Проводу ОУН, де 1943 р. він став організаційним референтом (керівником виконавчого органу). У серпні 1943 р. Роман Кравчук призначений керівником найбільшого організаційного ядра ОУН – крайового проводу на Західноукраїнських землях. Раніше цю посаду займали Степан Бандера, Іван Климів, Михайло Степаняк, Василь Охримович.
Радянські спецслужби багато років намагалися спіймати Романа Кравчука. Він дивом виживав під час їхніх облав. Один такий випадок описав у своїх спогадах керівник військового округу УПА на Львівщині Василь Левкович. У 1946 році чекісти під час облави на Рогатинщині виявили бункер з підпільниками, де були Роман Кравчук, Зиновій Благий і його охорона. Не знаючи, кого вони заблокували, вороги запропонували підпільникам здаватись, а отримавши негативну відповідь – вирішили підірвати криївку. Один з підпільників спробував вийти назовні та прорватись, але одразу ж був вбитий. Тоді Роман Кравчук і його охорона (десь 11 осіб) сховалися у підземних лисячих норах, розмитих дощами, які розташовувалсь поруч з бункером і мали в довжину кілька десятків метрів, заваливши за собою вхід. Чекісти блокували територію, підірвали бункер, але підпільникам вибухова хвиля не завдала серйозної шкоди і вони, хоч і настрашені, дивом залишились цілими. Потім оперативники обшукували нори, але не повіривши, що люди після вибуху могли вижити, так і не знайшовши підпільників, відзвітували про те, що у бункері був лише один повстанець. Через кілька днів, коли розшукова операція закінчилася, знесилені від нестачі їжі та повітря, але живі підпільники змогли вибратись зі свого сховища, щоб продовжити боротьбу. Вціліли вони виключно завдяки винахідливості Романа Кравчука.

У 1948 р. радянські спецслужби щодо Р.Кравчука завели розшукову справу-формуляр (згодом вона розрослася до 17 томів), а сам він отримав від оперативників оперативну кличку «Бегемот». Чекісти заарештували батька – Миколу Кравчука, катували його, але він не видав місця перебування сина. Щоб розв’язати затриманому язик, його допитували за допомогою агентурно-бойової групи, яка була переодягнена в повстанців. Вона успішно імітувала напад на машину МДБ, коли Миколу Кравчука перевозили з однієї тюрми в іншу, імітувала вбивство конвою, забрала Кравчука до себе в заздалегідь облаштований бункер у лісі і кілька днів допитувала. Однак і в цьому випадку Микола Кравчук не вказав місця, де був Роман. Побачивши, що результатів немає, чекісти Миколу Кравчука віддали під суд і в 1950 р. його разом із дружиною засудили до 10 років ув’язнення в ГУЛАГу.

У червні 1950 р., після загибелі Романа Шухевича, Роман Кравчук став заступником Головного командира УПА Василя Кука, водночас він залишився ще й керівником підпілля на Західноукраїнських землях. У тому році Р. Кравчук став членом Української головної визвольної ради (УГВР), де використовував псевдоніми М. Гончаренко та М. Лісовий. У 1951 р. його затвердили Головою Президіяльної Колегії УГВР – Президентом підпільного парламенту воюючої України. У 1950-1951 роках сили підпілля слабшали. У своєму звіті за 1951 рік Роман Кравчук зазначав, що сили ОУН(б) швидко тануть, а втрати в деяких округах складали до 60% особового складу підпільників.

Керівництво МДБ УРСР та МДБ СРСР дуже дратувала невловимість таких провідників ОУН(б), як Василь Кук, Роман Кравчук, Петро Федун. З Москви у Київ постійно надходили вказівки посилити їх розшук. 18 грудня 1951 р. міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант М. Ковальчук для розшуку Романа Кравчука затвердив план чекістсько-військової операції, до якої залучено 4574 офіцерів та солдатів, з них 75 співробітників УМДБ по Дрогобицькій області і 78 співробітників УМДБ по Станіславській області, 110 службово-розшукових собак з 60 інструкторами, 500 курсантів учбового загону МДБ. 

Під час цієї операції 21 грудня 1951 р. ворогам вдалося вийти на бункер, де переховувався Роман Кравчук. Він не здався живим і загинув у бою разом із двома друзями. Співробітники МГБ, після опізнання вбитих, закопали тіло Р.Кравчука 28грудня 1951 року у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкту № 39» УМДБ у Львівській області.

 

Петро Миколайович Федун

23 лютого 1919 року у селі Шнирів на Львівщині народився Петро Федун – політвиховник підрозділів УПА, Головного Військового Штабу УПА, більше знаний під псевдонімом Петро Полтава.

Петро Федун після закінчення народної школи в Шнирові навчався у Бродівській гімназії імені Коженьовського, Львівському університеті Яна Казимира, Львівському медичному інституті, Державних медико-природничих курсах у Львові.
 
Восени 1940 року примусово мобілізований до Червоної армії. Влітку 1941-го потрапив у полон, після звільнення з якого працював референтом Українського Допомогового Комітету в Бродах (10.1941–04.1942).
 
Входив до ОУН з середини 1930-х років. Одразу після повернення з полону, восени 1941-го відновив свої організаційні зв’язки з націоналістичним підпіллям, став політвиховником підрозділів УПА, Головного Військового Штабу УПА. За даними на 1951 рік входив до Центрального проводу ОУН, був членом Української Головної Визвольної Ради, заступником голови Генерального Секретаріату УГВР, керівником референтури пропаганди ГВШ УПА.
 
Петро Федун є автором найкращого популярного викладу основ націоналістичної доктрини та завдань боротьби ОУН і УПА – праця «Хто такі бандерівці і за що вони борються» (1950). На неї досі посилаються в дискусіях про український націоналізм.
 
23 грудня 1951 року оточений солдатами МГБ у бункері в Карпатах Петро Федун-«Полтава» застрелився, щоб не потрапити в полон.

 

Петро Іванович Франко

28 червня 1890 р. в Нагуєвичах у родині поета Івана Франка народився третій син, Петро Франко, один із засновників української скаутської організації «Пласт», командант летунського відділу Української Галицької армії, хімік-винахідник, автор 36 винаходів з технології переробки молока, педагог, письменник і перекладач, перший директор меморіального музею Івана Франка.

Петро Франко був наймолодшим з трьох синів відомого письменника Івана Франка. Змалку вирізнявся непосидючістю і цікавістю до всього, що оточує, рано навчився читати. Щоправда, у підлітковому віці закинув навчання, через що залишився на другий рік у третьому класі Львівської цісарсько-королівської академічної гімназії. Пізніше взявся за науку і з відзнакою закінчив відділ хімічної технології Львівської політехніки.

Ще з малку захопився туристичними походами, з 12-ти років сам вирушав у мандрівки горами. У гімназії захопився розвитком спорту та пропагандою здорового способу життя, очолював «Український спортовий кружок» при гімназії, пізніше став активним членом товариства «Сокіл-батько», брав участь у багатьох спортивних змаганнях, написав книгу «Підручник шведської руханки».

У 1911 році разом із Іваном Чмолою заснував перший таємний гурток «Пласт», який поклав початок розвитку пластового руху в Україні. 1914 року з його ініціативи відбувся перший з’їзд пластунів Галичини та Буковини, було організовано мандрівний табір на Чорногорі. Редагував часопис «Пластовий табір», написав 15 книг для пластунів, перший підручник «Пластові ігри та забави».

Під час Першої світової війни пішов добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців, був розвідником, брав участь у багатьох боях. У 1916-му навчався в летунській школі у Райльовац поблизу Сараєва. Цей досвід йому став у пригоді у 1918-му, під час героїчної оборони Львова.

Був командантом летунського відділу Української Галицької армії та референтом летунства при Державнім Секретаріаті Військових Справ. Організував летунський полк у Красному, сам здійснив понад 50 бойових вильотів за лінію фронту. Двічі літав до Проскурова, де зустрічався з Симоном Петлюрою, щоб заручитися його підтримкою.

 У січні 1919 одружився з дочкою священика Ольгою Білевич, пізніше був відряджений до Сербії з місією Червоного Хреста у справах українських полонених. Після завершення місії деякий час живе у Відні, де засновує видавництво «Франко син і Спілка», пише і видає книги.

У 1922-му повертається до Коломиї, де влаштовується учителем державної гімназії, викладає в Українському (таємному) Університеті у Львові. Нелегально відроджує «Пласт» у гімназії, за що в 1930 році його було звільнено з роботи.

У 1931 році за рекомендацією професора Мосціцького їде до Харкова з групою польських інженерів на запрошення радянського уряду, де п’ять років працює як старший науковий співробітник у Науково-дослідному інституті прикладної фізико-хімії та молочної промисловості. Автор підручника з неорганічної хімії та енциклопедичного словника з хімічної термінології, автор 36 винаходів у галузі хімії.

Був свідком Голодомору 1933-го. Відмовився приймати радянське громадянство, і його відпустили до Львова лише в обмін а підписку про нерозголошення баченого у Харкові. Але у вересні 1939-го радянська влада прийшла на Західну Україну. Петро Франко став народним депутатом УРСР, першим директором меморіального музею Івана Франка, деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту торгівлі. Попри це, він перебував під пильним наглядом НКВД, а в червні 1941 озброєні люди буквально оселилися у його будинку.

28 червня 1941 року, у 51-й день народження, Петра Франка під конвоєм НКВД відвезли на вокзал і посадили в потяг, що прямував до Києва. Більше живим рідні його не побачили.

Довгий час вважалося, що він загинув при спробі втечі на станції Прошова біля Тернополя під час бомбардування поїзда. Але в архівах КГБ знайшлася телеграма від 6 липня 1941 року, де значилося: «Указанием тов. Хрущева нами арестованы Студинский, Франко, киевский артист Донец, «националисты». В связи с тем, что вывести их из Киева затрудительно, считаем целесообразным их расстрелять». З резолюцією Берії: «За».

Нині ім'я Петра Франка носить Старокостянтинівська бригада тактичної авіації та 65 пластовий курінь станиці Краматорська.  

 

Василь Степанович Кук

11 січня 1913 року народився Василь Кук, один з лідерів українського визвольного руху у XX столітті, останній Головний командир Української повстанської армії після загибелі генерала Романа Шухевича.

З’явився на світ у багатодітній родині в селищі Красне, що нині належить до Золочівського району Львівської області. Закінчив Золочівську класичну гімназію товариства “Рідна школа”. Вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету. Ще в юному віці, як і його брати, став членом Організації Українських Націоналістів. Перевозив нелегальну літературу, зброю, виконував різноманітні доручення керівництва ОУН. Два роки провів у польській тюрмі за проукраїнську діяльність. Його рідні брати Ілярій та Ілько були страчені у 1938–1939 роках за причетність до ОУН. Ще двох братів, Филимона й Івана, засудили до ув’язнення вже за радянського режиму 1940 року.

Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз Василь Кук очолив одну з похідних груп ОУН (20–30 осіб), яка мала йти слідом за німецькими військами і проголошувати українську владу. Група Кука вирушила до Києва, але місця призначення не дісталася. В останній день літа 1941 року у місті Васильків під Києвом німці заарештували Кука. Під час перевезення до Львова він зумів утекти й надалі долучився до боротьби проти нацистських окупантів.

Із 1942 року Василь Кук керував діяльністю ОУН на землях центрально-східної і південної України. За фіктивними німецькими документами мешкав у Дніпропетровську (нині Дніпро), Києві та Умані. За словами його дружини Уляни Крюченко, гасло “Україна для українців, геть чужинців!” він відкинув як “заскорузле та вузьконаціональне”, залучав національні меншини до підпільної роботи, ініціював створення об’єднаного фронту всіх поневолених народів СРСР. Навесні 1943 року очолив УПА-Південь, а згодом став заступником Головного командира УПА Романа Шухевича. Користувався псевдонімами “Леміш”, “полковник Коваль”, “Юрко”, “Медвідь”.

Від 1944 року українські партизани зосередилися переважно на боротьбі проти сталінського тоталітарного режиму. Після загибелі Романа Шухевича, влітку 1950 року відбулася конференція керівників українського визвольного руху. На ній Василя Кука обрали Головним командиром УПА, провідником ОУН в Україні та секретарем Української головної визвольної ради.

Кук наполягав на перенесенні головного центру опору із західної України далі на схід – на Хмельниччину, Вінниччину, Житомирщину. Він бачив, що сили УПА невпинно тануть в нерівній боротьбі з режимом. Станом на 1951 рік в Україні ще діяли до 1700 озброєних партизанів і підпільників, переважно невеликими групами по 8–12 осіб. Основні зусилля вони зосереджували на видавництві й поширенні агітаційної літератури, здійсненні нападів на місцевих чиновників, партійців, спецслужбістів, радянських активістів. Василь Кук усвідомлював, що шансів на перемогу вже немає. Та зброї він не складав.

23 травня 1954 року Василь Кук із Уляною Крюченко з’явився на одній з криївок неподалік села Кругів Золочівського району Львівської області. Проте завербований кадебістами зрадник приспав їх за допомогою снодійного препарату “Нептун-47”, який додавали у їжу, і викликав оперативну групу КДБ. Заарештованих літаком доставили до Києва, у внутрішню тюрму КДБ УРСР на Володимирській, 33.

Шість років Василь Кук перебував у тюрмах Києва і Москви в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу. Пізніше він згадував: “Я був упевнений, що мене, як останнього головнокомандувача УПА, уб’ють. Але КДБ потрібно було дістатися до Степана Бандери, і тому воно переконало Хрущова, який вимагав розстрілу Кука, використати мене у своїх іграх, щоб вийти на Провідника. Я не зрадив, тож вони самі склали лист, де Кук нібито закликав припинити боротьбу УПА. Але я писав одне, а вони дописували те, що вважали за потрібне”.

У червні 1960-го Василя Кука і Уляну Крюченко помилували зі звільненням від кримінальної відповідальності. Це було зроблено з пропагандистською метою – продемонструвати світові “потепління” політичного клімату в СРСР та відсутність в країні політичних в’язнів. Але кожен подальший крок колишнього командарма УПА контролювали кадебісти. Голова КДБ УРСР Віталій Федорчук писав: “Кук був завербований Комітетом державної безпеки України в якості агента з метою використання в заходах щодо компрометації керівників закордонних націоналістичних центрів. Однак від виконання завдань КДБ від ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав… Будучи націоналістом-фанатиком і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки. Ніяких статей та інших матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього протягом більш як десяти років так і не вдалося”.

Намагаючись діяти методом “батога і пряника”, Василеві Степановичу виділили квартиру у Києві на Дарниці по вулиці Чудновського (нині Григорія Чупринки), влаштували на роботу до Центрального державного історичного архіву, а потім до Інституту історії АН УРСР. Проте 1972 року, коли в Радянському Союзі почалася нова хвиля політичних переслідувань, Кука звільнили з інституту із забороною працевлаштовуватися до наукових та навчально-виховних установ. З великими труднощами він влаштувався рядовим постачальником на комбінат “Побутреклама”, де працював до виходу на пенсію у 1986 році.

Після відновлення незалежності України Василь Кук написав низку праць, присвячених боротьбі ОУН і УПА, діяльності Романа Шухевича, Степана Бандери, Ярослава Старуха, Дмитра Мирона-Орлика.

2002 року Василь Кук відмовився від звання Героя України. Він заявив, що не може прийняти його, допоки бійці УПА не визнані на державному рівні учасниками бойових дій та боротьби за незалежність України. Як відомо, статус борців за незалежність України воїни УПА отримали тільки 2015 року, коли Василя Степановича вже не було серед живих.

Останнього командарма УПА не стало 9 вересня 2007 року на 95-му році життя. Похований він у рідному селищі Красне на Львівщині, біля меморіалу “Борцям за волю України”.

 

Ольга Василівна Бура

Народилася 22 липня 1986 року у селі Ріпнів Буського району Львівської області. Мешкала у селі Журатин Буського району Львівської області. Після закінчення школи нікуди не поступала, бо з дитинства хворіла, мала третю групу інвалідності. Допомагала по господарству, трохи працювала у місцевій пекарні. Була дуже доброю і відповідальною, усім допомагала – кому картоплю скопати, кому буряк зібрати, кому корову випасти.

Дуже любила Україну, її культуру та історію, була справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчувала біль своєї держави, вболівала за її долю, підтримувала її в боротьбі за свободу, прагнула їй добра та кращого майбутнього, мала активну громадянську позицію, не могла миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, була готова віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя.

Починаючи з 24 листопада 2013 року перебувала на Майдані Незалежності у Києві, де була активним учасником Революції гідності. На Майдані провела всі три місяці. Вона допомагала "Морській сотні" Самооборони Майдану, стояла на сторожі, подавала бруківку на будівництві барикад, працювала на складі та на кухні. 10 березня 2014 року померла у київській лікарні від отриманих під час протистоянь з бійцями "Беркуту" важких травм. Похована у селі Ріпнів Буського району Львівської області.

Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Ользі Василівні Бурій посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

Ім'я та портрет Героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на вулиці Інститутській. На честь Героя встановлено знак на алеї пам'яті Героїв Небесної Сотні Львівщини у місто Ходорів Жидачівського району Львівської області, біля Палацу культури (вулиця Грушевського № 29). 27 квітня 2016 року у селі Ріпнів на фасаді будівлі Ріпнівської початкової школи, де навчалася Герой, їй було відкрито меморіальну дошку.

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь